Не хвилюйся, двері відчиняться
Не хвилюйся, двері відчиняться
4.6/5
4.64
Average: 4.6 ( 25 votes )
Thank you! Your vote has been counted.

Don't Worry, The Doors Will Open

Oksana Karpovych
2019 year
drama
75
ukr, rus
eng, fra, ukr
Synopsis

Shot over summer and winter seasons on electrychkas, typical Soviet commuter trains that travel between the Ukrainian capital Kyiv and small provincial towns, Don't Worry, The Doors Will Open invites us to share a ride with working class, mostly marginalized passengers and vendors. Following a number of people from one grimy wagon to another, from station to station, from day to night, we are immersed in the daily struggles of their lives in a post-Maidan country.

Don't Worry, The Doors Will Open is an atmospheric and intensely human portrait of Ukrainian society on the move. Filmed during a time of the first Russian invasion of 2014, the film is a look at the human condition and an intimate point of view on history of independent Ukraine as it is experienced by the common people. We do not see images of war in the film but feel its presence in the air penetrating our character’s minds and hearts.
 

Read in full
Не хвилюйся, двері відчиняться
Не хвилюйся, двері відчиняться
Не хвилюйся, двері відчиняться
Не хвилюйся, двері відчиняться
Не хвилюйся, двері відчиняться
/
/
Сreative group
Directed by

Oksana Karpovych

Written by

Oksana Karpovych

Produced by

Ina Fichman
Judith Plamondon

Cinematography by

Christopher Nunn

Film Editing by

Lessandro Sócrates
Dominique Sicotte

Sound Engineers

Andre Smyelov
Simon Gervais

Distribution
×
Film trailer «Don't Worry, The Doors Will Open »

Similar movies

All films
Did you like the film? Picked up for you a few more with a similar vibe
/
Impressions of the film
Comments
Sorting
Михайло Сташук
Крутий фільм! Доволі точно, навіть документально, передані атмосфера приміських поїздів на Київщині та людей, чиє життя майже нерозривно з ними пов'язані. Неймовірне задоволення! Після перегляду виникло бажання сісти на Коростенську електричку і доїхати хоча б до Тетеріва...
Лілія Мельничук
Фільм про життя і справжність. І про любов. Любов я відчувала фоново. Наприклад, в щедрій мисці еклерів, якими продавець газет з електрички пригощав знімальну групу. Руки в нього не панські, він знає це. Тому соромився торкатися гостинців. Щоб ніби не бруднити собою. Йому хтось колись сказав, що він схожий на Гоголя. Відтоді він носить характерну дивакувату зачіску і прізвисько Гоголь. А справді є в ньому ця гоголівська драматичність. (Буває ж так, кимось проронене слово таврується в свідомості і далі відлік починається з нього). Любов в ним же зібраних та дбайливо очищених абрикосах. Для гостів. Торкнув епізод з чоловіком, який проникливо слухав в плеєрі "... біда не в тім, що ти мене не любиш..." Життя в боязкій собаці, яку на роздоріжжі годують випадкові перехожі. І в цих буденних розмовах про саджанці та війну. Наївність в розповіді молодого солдата про піраміду Маслоу. Чи досягне він її вершини? Сподіваюся, усі хлопці з цього фільму живі. В сюжеті суцільно про життя, простоту і справжність, не перескажеш. Бо кожен побачить щось своє. Дивилась і сама собі дивувалась. Те, що раніше вганяло мене в якусь душевну пердень, зараз стало зрозумілим. Бляха. В епізоді, де чоловік з ялинкою каже до когось знервовано і різко: "Пішли!". Секундний епізод і купа моїх спогадів. В мого батька також такі інтонації є. На перший погляд ніби роздратування, а насправді піклування. А я казилася часом на ці його манери. Або люди, що кричать, залазячи до електрички: "Тож поможіть!..." Така буденна, звична інтонація. Типу, чого витріщилися, допоможіть давайте мені з моїми тлумаками. Раніше я харилася на такі чиїсь заведенції, а в фільми дійшло, що це ж наша справжність, ну от ми такі, неповторно, направду. Без удавання і штучності. Ми запальні і добрі. Роздивлялась стилі одягу в героїв фільму. В мене був заскок щодо цього. Колись почула чиєсь гидливе "ширпотреб" і боялась виглядати ширпотребно (якір, як в Гоголя). Вирішила, що не маю смаку і мала напівпорожню шафу. В магазинах одягу впадала в ступор і геть не знала, що мені треба і з чим його носити. Яка метушня.. А за цими дрібніми переживаннями триває життя. Хороше життя. Вирішила, хай що там буде далі, а свій український паспорт залишу при собі.
Катерина Янченко
Сподобався за відчуття присутности. Я ніби сама їздила в Київ і назад, проживаючи життя разом з пасажирами. Під кінець газетяр пан Сергій став як рідний. Дуже естетична зйомка (особливо кадри з сонцем!), стрічка тримає до останнього
T R
Фільм показує химерний вимір простору електричок, де тягнеться досить одноманітне, рутинне життя, яке перетікає з одного дня в інший мало змінюючись. Я памʼятаю, як їздив в електричках кінця 90х дитиною - у фільмі майже ті самі кадри, ті самі обличчя. Вчорашні жінки постаріли і стали «бабками з тачками», дачники… Фільм про те, що життя багатовимірне - є багато світів, які існують паралельно в одному часі (кримінал, душевнохворі, інвестиційні банкіри, профі спортсмени, або звичайні люди, які показані у фільмі, банально зависли у цьому просторі без кінцевої цілі чи мети і так живуть). Є двері, які краще не відчиняти, бо можна в цьому просторі залишитись на решту життя, а можна зайти туди і побачити таких самих випадкових попутників, які рухаються кудись і в цьому вимірі тимчасово, наприклад, познайомитись із симпатичною дівчиною в електричці. Головне - знати, куди ти їдеш, куди тобі насправді треба, в який вимір, бо жоден корабель не попливе, якщо відсутній курс, куди йому пливти…
Орина Стеценко
Вау! Не дуже зрозуміла сцени поза електричками та станціями, але все одно сильно кайфонула. Красиве, щире, тонко-українське кіно.