Bad roads

Основа фільму – однойменна п’єса Наталії Ворожбит. Попрацювавши над сценаріями українських картин "Кіборги" і "Дике поле", а раніше – російського серіалу "Школа" Валерії Гай Германіки, Ворожбит вперше виступила у ролі режисера власного фільму. Вдалося їй блискуче. "Погані дороги" отримали приз Веронського кіноклубу на Міжнародному тижні критиків Венеційського кінофестивалю. А на премії КІНОКОЛО вона отримала нагороду за найкращий дебют. Стрічка складається з п'яти новел, не пов’язаних між собою. Проте всі вони навіюють жах. Від моторошної історії про роздавлену автомобілем курку, немов з трилерів про жорстокість малих містечок, до сцени знущань проросійського бойовика над полоненою українкою. Драматургічний талант Ворожбит і хороший підбір акторів дозволив створити образи, що закарбовуються у пам’яті. Особливо слід відмітити Юрія Кулініча в ролі сепаратиста-Ґвалтівника. За перевтілення в цього непростого персонажа актор отримав приз премії КІНОКОЛО "За найкращу чоловічу роль". Це справді потужна драма, можливо, найсильніша з тих, які знімали про війну на Сході. Слідуючи за висловом Ніцше, якщо довго дивитися в безодню, безодня починає дивитися в тебе. З кіно про війну на Донбасі схожа історія. Дивитися такі стрічки непросто, але потрібно для того, аби зрозуміти людей, що добровільно чи ні потрапили в жернова війни. Щоб не забувати, що прямо зараз наші співгромадяни живуть в умовах постійної небезпеки й жаху, який більшість із нас може відчути хіба що в кіно.

Фільм, який залишає післясмак і гору емоцій. Наче хтось змішав усе в голові і замісив з думок та вражень тісто. Не віриться, що це кіно про Україну, і в той же час стільки знайомого серед сюжетів. Мимоволі народжується обурення, протест, відраза і бажання просто втекти від болю, адже сюжет справді катує фрагментами української реальності. Фільм важкий, жорстокий, але відірватися від перегляду неможливо.

дивився у повній темряві і глибоко вночі - коли точно нема куди спішити і ніхто не відволікатиме. Так і треба дивитися. Я нічого не знав про кіно крім імені авторки. І тому нічого від нього не очікував. Крім того, що в анонсі було вказано, що це драма - отже налаштовувався витримати. Темп дій повільний, кожна важлива сцена закарбовується в пам'ять. Хочеться прискорити, і так би і було, якщо б дивився на звичному ютубі, де знаєш де розташована кнопка перемотки. Добре, що кнопки нема. Я казав собі: тобі важко дивитись? або місцями нудно? Ця сцена триватиме в моєму житті декілька хвилин, а в реальному житті тих, кого показують - це години, дні і навіть місяці, якщо не все життя. На ранок пишу цей відгук. Мозок під час перегляду підсвідомо шукав зв'язок між цими людьми, які були на екрані. Люди живуть в одному часі, в одному регіоні, говорять зрозумілою один для одного мовою, або декількома мовами, розуміють слова, але не розуміють сенси, світи тих людей, які стоять поруч і ці слова промовляють. Все як завжди, скажете. Так. Таке відчуття, що подібне відбувалося і відбуватиметься в інші часи, в інших просторах і в різних куточках світу. То, виходить, що нічого не змінюється? Принаймні для цих людей в таких обставинах. Де вихід з цього пекла? Бути іншим. І шукати своїх.

дивитися раджу ввечері, або не боліла голова на цілий день від сліз.

періодично ставлю на паузу, не знаю, чи додивлюсь. важко.

Тяжкий. До кінця додивитися не зміг. До удару в ніс, а далі перемотка... Розумію лише одне, що жодна українська влада нічого не зробила у мирний час, щоб поліпшити економіку, а за нею і моральний стан людей з регіону. Інакше все було би по-іншому.

Дуже не динамічне кіно. Показують кілька відірваних сюжетів, безнадійних і гнітючих.

дуже атмосферний фільм. Прості речі але пробирає до мурашок.

Фільм дуже сподобався, подивилася на ніч, потім ще не могла заснути - думала про це все. Рекомендую однозначно!

Жорсткий, гнітючий і до біса реалістичний. Сцени з відкритим початком і кінцем. Просто фрагменти з життя людей, що перебувають по ту лінію фронту. Не можу точно визначити задум авторки, проте одне знаю точно: кожен глядач має пам'ятати про Донбас і про те, що українці, які там залишилися, колективно перебувають в полоні — фізично і ментально. Просто боляче від того, що найбридкіша зараза під назвою руский мір продовжує поширюватися на нашій землі і калічити наших людей