Train Kyiv-War

Варто глянути стрічку хоча б заради добре знайомих звичок українців та естетики укрзалізниці. А якщо більш серйозно, то гарна робота. Гірко чути антиукраїнську маячню. Пройнялася історіями багатьох незнайомців. Усе буде Україна!

Цей фільм заслуговує уваги. Цікаво побачити та почути людей, які живуть поруч з нами, але з якими ми не говоримо про війну. По суті, в одному поїзді автори фільму знайшли людей з дуже різним досвідом, дуже різними історіями. І всі вони, тісніше чи більш опосередковано, пов'язані з окупованими містами та людьми, що досі там живуть, поїхали звідти або загинули. Дуже щирий фільм, який обов'язково треба подивитися.

Гарна робота. По-особливому відчуваєш цей фільм, коли дивишся його зараз: під час повномаштабного вторгнення.

Режисер Корній Грицюк, уродженець Донецька, подорожуючи в рідний край часто опинявся у поїзді «Київ-Костянтинівка». Костянтинівка – остання станція на шляху українців на Донбас, адже за нею починаються блокпости і зона бойових дій. Тож пасажири поїзду, який буквально їде на війну, 12 з половиною годин проводять в непростих розмовах, що так чи інакше зводяться до нападу Росії і ставлення до цього. Ці розмови, про Україну, війну, політику, мову Корній задокументував у своєму фільмі. Вийшов відвертий полілог, з тих, що можливі лише в плацкарті, коли різні думки й вірування сплітаються у дивовижну картину суспільної свідомості. Від ідей та думок мені спочатку хотілося хапатися за голову й промовляти: «Та що ж ви несете»? Проте потім починаєш задаватися питанням, хто більше винен у формуванні світосприйняття людей: батьки, соціум, освіта, держава, медіа, церква? Питанням, на яке немає однозначної відповіді, проте послухати пасажирів поїзду «Київ-Війна» варто, щоб розширити власний світогляд, і побачити тих, хто знаходиться в іншому інформаційному просторі. І зрозуміти, що навіть живучи буквально в різних реальностях, пасажири цього дивного потягу все одно хочуть одного - миру.

Гарна робота, дякую.

Немає слів. Подивилася у 2022, коли і Київ став не зовсім мирним. До сліз, коли розумієш, що цій самій провідниці ще доведеться пережити і запам'ятати на все життя. Шкода, вона не знала, що російським матерям все одно на їх дітей, і так довго тим переймалася. А тому грузину, можливо втретє доведеться кудись їхати. Шкода що люди не розуміють, що саме вони і творять державу, а не президент. Шкода що не бачать всі ті речі, в яких Україна вже краща за інші країни. Бо це дім. Шкода, що так мало говорять українською. Дякую за стрічку.

Фільм як життя. Життя людей на Донеччині. Історіі сповнені болю і сподіванням на відновлення Украіни.

Деколи здається, що війни, покинуті хати і зламані долі це десь далеко і воно ніколи не зачепить мене. Проте цей фільм показує, що це стається з такими ж простими людьми. Зі своїм життям, різними поглядами, але всі хочуть одного - миру і спокійного розміреного життя. Війна у моїй країні триває уже 7 років і це справді страшно.

Чудова робота! Дякую авторові!

Цікавий фільм, Дякую!