Редакція

Бондарчук збирає у своєму фільмі докупи історії, які чудово характеризують сучасний український перехід від УРСР, до пострадянської України 90-х і до країни-переможниці у війні (цю частину додали вже згодом, адже основна частина фільму була готова до повномасштабного). Але всі ці сюжети існують у режисера в одному часі, чи радше безчассі. Роман без тіні сімнівів змішує розводняк у стилі МММ, перестрілки за контроль над похоронним бюро, фейкові новини та вимагання грошей за протидію компрометуючим матеріалам у ЗМІ, плетіння сіток для військових та волонтерський рух, боротьбу за фемінітиви, просочену корупціє владу, і Григорія Янченко, що невтомно поновлює напис ПТН ПНХ на паркані, який щораз замазують фарбою. Звісно, зворотній бік такого підходу - купа умовностей, від яких страждає сюжет. Наприклад, нащо герой так уперто шукає редакцію, яка б випустила сюжет про підпалювачів, якщо в еру інтернету і соцмереж це можна відправити у будь-яке всеукраїнське ЗМІ або й самотужки опублікувати? Також я не вважаю хорошою ідеєю давати роль у фільмі зашквареному політтехнологу Сергію Іванову, хай навіть він зіграв майже самого себе - безприцнипного "журналіста", який цілими днями сидить в редакції і вигадує та розкручує фейкові новини для збільшення аудиторії газети "Пектораль". Натомість не можна не похвалити Романа за вірність своєму підходу у вивченні матеріалу та роботі з непрофесійними акторами. Виконавець головної ролі - Дмитро Багненко - реально став журналістом місцевої газети, аби підготуватися до ролі. І справився зі своєю роботою він чудово. Зараз же Дмитро захищає Україну в лавах ЗСУ. Режисерка і сценаристка Жанна Озірна ("Медовий місяць") у Бондарчука зіграла пасіонарну журналістку-ідеалістку, яка гарно відтіняє головного героя. Фільм "Редакція", як і минула стрічка Романа Бондарчука, вийшов не без недоліків і з нерівним сюжетом, проте він так само часто потрапляє в самий нерв одразу декількох епох, в яких жила й живе Україна. Бондарчук у своєму кіно звертається до форми магічного реалізму, його герої живуть немов у лімбі, в якому змішані часи й проблеми, кожна з яких окремо не здивує українців, але разом вони перетворюють стрічку на суміш драми та комедії, гротеску і фарсу, гострої соціальної сатири та наївної віри у світле майбутнє, якого, проте, ані герої стрічки, ані глядачі не дочекаються, бо Роман лишає у фіналі лише промінчик надії і майже стовідсоткову гарантію, що ми продовжимо жити таким же химерним життям у країні цинізму та героїзму навіть після перемоги у війні.