Стрімголов

Чуттєве, наскрізь психологічне й дуже естетичне кіно

Фільм Марини Степанської "Стрімголов" експлуатує сексуальність молодої дівчини, майстерність талановитого оператора Себастьяна Талера і банальні штампи радянської літератури "деревенщиков". Музикант-вундеркінд Антон повернувся зі Швейцарії, де не склалася його кар'єра, але натомість він став алкоголіком та наркоманом. Повернувшись до Києва, він живе у селі разом із дідом. Дід - втілення високої моралі та служіння людству, він і керує редакцією журналу, і рятує від КДБ дисидентів, і на шикарному джипі вишиває по лісах, де махає берданкою перед носом у бракон'єрів, дуже яскраво нагадуючи при цьому (і по суті це справжня кіноцитата) аналогічного персонажа із фільму Станіслава Говорухіна "Ворошиловский Стрелок". Ясно, що вилікуватися від наркоманії можливо тільки в селі поруч із таким високодуховним дідом. У місті, повному спокус та бездуховності, Антон зустрічає Катю. Ця дівчина - справжня музилівська "людина без властивостей". Вона нічого не вміє, не може навіть кататися на велосипеді. На Майдані, де вона заварювала чай для протестувальників (до речі, як вона навчилася заварювати чай?), вона познайомилася із німецьким журналістом. Той зробив її фото, написав статтю "Принцеса Майдану" і запропонував дівчині виїхати з України до Берліну назавжди. Але якось вранці після сексу із журналістом Катя з'ясувала, що для німця не має ніякого значення поезія Павла Тичини, а на той факт, що Тичина був змушений із політичних міркувань змінити свою творчу манеру із модернізму на соціалістичний реалізм, йому взагалі насрати. Розуміння того, що сталінські репресії проти української культури та інтелігенції нічого не важать для представника сучасної ліберальної Європи, який любить нові враження, подорожі та секс із молодими гарними дівчатами, спричинило справжню екзистенціальну кризу в душі Каті. Вона усвідомила, що є для нього не стражденною українкою, яка прагне увійти до вільної родини європейських народів, а всього лише, як вона це сказала, "fuckable thing". В цей момент Катя вирішує не їхати з ним до бездуховного Берліну, покинути бездуховне місто та зануритися у саме коріння української духовності, яке пломеніє біля старого діда-всевіда у селі. Як сказав Федор Абрамов: "Деревня — это глубины России, почва, на которой выросла и расцвела наша культура. Вместе с тем научно-техническая революция, в век которой мы живем, коснулась деревни очень основательно. Техника изменила не только тип хозяйствования, но и самый тип крестьянина… Вместе со старинным укладом уходит в небытие нравственный тип. Традиционная Россия переворачивает последние страницы своей тысячелетней истории. Интерес ко всем этим явлениям в литературе закономерен… Сходят на нет традиционные ремесла, исчезают местные особенности крестьянского жилища, которые складывались веками… Серьезные потери несет язык. Деревня всегда говорила на более богатом языке, чем город, сейчас эта свежесть выщелачивается, размывается…"

Режисерка характеризує сюжет коротко: «кохання під час пи***ця». А я б сказав, що це класична, ба навіть буденна історія нещасливого кохання несформованих особистостей. Коли у вир почуттів затягує людей, які навіть з собою справитися не можуть, добром це не закінчується. Зважаючи на всі проблеми та незгоди, бекграунд і моральні травми, щасливого кінця в цих відносинах не може бути апріорі. І це усвідомлюють навіть герої у виконанні чудових Андрія Джурдж-Сілецького та Даші Плахтій. Проте, розуміючи наслідки, вони все одно не можуть зупинитися, немов вперше скуштувавши кохання на смак. Щоб кіно не перетворилося на побутову драму, нам пропонують сюжетні гілки про браконьєрів, повістку в армію, еміграцію тощо. Але головними все одно лишаються уривчасті діалоги і непевні погляди героїв, котрі покохали і не знають, що з цим коханням робити. Якщо ви теж пропустили «Стрімголов», можу поділитися знижкою на перегляд. Воно того варте хоча б заради класних акторів і чуттєвого переспіву Тичини від Мар'яни Клочко.

Атмосферне кіно з дуже приємними кольорами та правдоподібними діалогами. В цілому сподобалося. Можливо, трохи занадто драматичне закінчення.

слабо!

Фільм для філософськи віктимного настрою. Стосунки двох незрілих людей - вічна тема, однак у стрічці вона недомовлена через передчасну розв'язку, а з іншого боку - навпаки перемовлена, коли ми наперед знаємо гіпотетичний кінець. Тому відчувається фатум, що, знову-таки, зайде під настрій. Також, думаю багатьом знайома ситуація, коли іноземець вболіває за українців, наше прагнення свободи, але бачить, що воно поки сліпе - і тут ти усвідомлюєш, що насправді цей іноземець тебе не відчуває і не розуміє. Атмосферна осінь у фільмі додає цілісності сюжету. Загалом вдалий дебют.

Картина починається нічим і так само закінчується. На ці сценарні потуги дуже складно дивитися і я , як глядач, не вірила діалогам. Особливо тим діалогам двох головних героїв на перших зустрічах : де вони словесно йдуть одразу в глибину глибин. Одразу в таке до чого люди доходять через н-кількість зустрічей або потужного спільного досвіду. Кінцівка неперевершено безглуда. Із хорошого - красивий всемогутній герой Дід, його хата та осінь київ. області. В цілому, рекомендую не витрачати час на цей фільм.

Зараз, у 2023 фільм сприймається інакше. Коли трапився "пи**ць" повномасштабний і коли люди усвідомили роль Збройних Сил у захисті України. Так, фільм змальовує історію кохання. Можливо банальну. Але розв'язка така, що створює враження, ніби хронометраж скінчився. Трагічно, яким має бути кохання, та безглуздо, яким було українське суспільство восени 2014. Як на мене, мистецтво та кіно мають виховувати глядачів, це інструмент пропаганди так чи інакше. Тому розв'язка історії у 2023 році мала б бути героїчною. Хлопець пішов служити. Якщо його доля загинути, то на фронті. Дівчина народила та виховує майбутнього захисника. Це теж кліше, але кліше, спрямовані у Майбутнє.

Не можу нічого з собою вдіяти - обожнюю музику Марʼяни Клочко. Чуттєва, інтимна, трохи скута, трохи недомовлена, вона гармонійно доповнила цю історію не до кінця відбувшегося кохання. Таке кіно це персональне guilty pleasure для мене. Хочеш напитись ним, а воно тільки дражнить секундним емоційним фейерверком, обриваючи його таким же раптовим болем. Але якщо бути обʼєктивною, сюжетні лінії трохи максималістські і неправдоподібні. Як і деякі кволі персонажі, яким не дуже віриш. Якщо це нове поетичне кіно, я б забрала з нього всю відволікаючу прозу. Перша думка після перегляду - чеховське «якщо у першому акті на стіні висить рушниця, то в другому акті вона обов'язково повинна вистрілити.» Драматична кінцівка, яка дуже збила мене з пантелику. Весь фільм розумієш, що добром не закінчиться і тільки перебираєш різні варіанти завершення: один гірший за інший. Але те, що насправді сталось я вважаю абсурдним, дивним рішенням, яке псує враження від картини. Акторська гра авжеж неперевершена, дивилась би і дивилась на ці сцени незручного мовчання, електричної напруги і несподіваної насолоди ніби вперше відкритим коханням. Заради цієї насолоди фільм вартує уваги.