Додому

Дякую, що даєте відчути

Глибокий і тяжкий фільм, чудова акторська і операторська робота. Подобається як герої змінюються.

У цьому фільмі є до чого причепитися [діалоги]. Під час першого перегляду я інколи думала: чи потрібна певна сцена фільму для чогось, окрім хронометражу? [в основному, під час діалогів] Не буду ставати з каменем в чергу щодо вихолощеної української мови [хоча як магістерка української філології могла б, але не буду]. Один маленький камінець підкину, бо свій диплом я отримала в КНУ. Тож не уявляю ситуації, в якій студент ІЖ КНУ, проїжджаючи повз червоний корпус скаже, що це - його університет. В червоному - юрфак, істфак і філософи з політологами. ІЖ звідти приблизно в чорта на рогах. Але справа навіть не в тому, а в тому, що ми… не вчимося в університеті. Я закінчила ІФ, Алім навчався в ІЖ. Тощо. Ось мій камінець. Дякую за увагу. Нащо був кинутий цей камінець [не від безсилої люті, а для того, щоб рухати наратив]: він для мене маркував, що на мене і мій досвід у фільмі буде погляд як на «іншого». І це - нове в моєму досвіді перегляду українських кінострічок. Якщо винести за дужки те, як ми називаємо червоний корпус, залишиться Олеся, Маша і її дід, підлітки-злодії, Галя, вузьколобі солдати на КПП, які [на метафоричному рівні] люблять, але не розуміють Крим. І тут я повертаюся до університету і бачу, що як автор_и фільму не розуміли, яким важливим для [когось на кшталт] мене буде діалог про університет, так я не розуміла… майже нічого про Крим. Починаючи з кримськотатарської мови. Зараз, переглядаючи «Додому» я бачу, наприклад, відсилку до «Повернуся на світанку». Розумію окремі слова і вирази кримськотатарською. Мені досі потрібен [і ще якийсь час буде потрібен] підрядник. Проте я вже можу сказати, що дивитися «Додому» у вакуумі і дивитися «Додому» після «Чужої молитви» - це два різні досвіди. Я досі відчуваю, що мене [українку] тут показують як інакшу. Мені досі від цього дискомфортно, але у мене так само є «Такі красиві люди», є «Я працюю на цвинтарі», є «ГКЧП», врешті. І ще купа фільмів, які говорять про мене як про частину колективного «ми», а не про частину колективного «вони». Але українське кіно - не тільки про колективну мене. Тому я приєднуюся до колективних піснеспівів, які звеличують цю стрічку, але з дещо інших позицій. Я не вважаю, що жіночі персонажки вдалися добре. Я не вважаю, що мова - довершена. Для мене найціннішим у стрічці стало відчуття дискомфорту, яке залишилося зі мною після першого перегляду, і буквально змусило більше дізнатися про культуру кримськотатарського народу. Переглядаючи стрічку з цими знаннями, я розумію і свою першу реакцію на фільм, і [трохи краще] те, чому він постав саме таким. Окрема подяка за соковиту картинку [і синє волосся Сеітаблаєва, яке іноді відволікало від кострубатих діалогів]. Без жартів: початок фільму і ці 5-7 секунд панорамних кадрів нагадали [окрім «Повернуся на світанку»] «Таких красивих людей», які змусили мене повірити в те, що український кінематограф може бути для мене. [Потім я пішла на «Плем’я» і побачила паралельний вимір буття українцем в Україні, до якого я так само тоді не була причетна]. «Додому» відтак, був для мене передусім про те, що таке бути кримським татарином в Україні. І чим більше я дізнаюся про культуру кримськотатарського народу [моїх співгромадян], тим більше слів я можу витратити на те, щоб пояснити, чому цей фільм варто не лише дивитися, але й обговорювати.

ok