Коли падають дерева

«Коли падають дерева» Архітектурно побудована оповідь, де мішається реальне та магічне, соціальне і індивідуальне, містичне та брутальне життєве. Марисі Никитюк вдалось зварити дике зілля з різних жанрових елементів, але незважаючи на це розмаїття, фільм сприймається органічно і залишає по собі комплексний післясмак. Найважливіше в роботі режисера (як на мене) це вміння зберігати cohesiveness, сміливість взяти глядача за руку, ввести в його в джунглі кіно-всесвіту, заслужити його довіру і так само вдало його з того всесвіту вивести, обдарувавши його новим досвідом і знанням. І Марисі цей трюк вдається. «Коли падають дерева» це кіно, що продовжує діалог зі світовим кінематографом, додаючи до хору голосів протяжний український білий спів. Від підглядання за еротичними дикими сценами до монументальних обрядових весілля та поминок - фільм витримує свій тон та ритм, не обтяжуючи глядача ні надлишком екшену, ні провисанням тканини оповіді в більш драматично виснажливих моментах. Перші мої асоціації: «Аліса в країні чудес» Керола, «Меланхолія» Фон Трієра і навіть щось є від Гоголевської «Ночі перед Різдвом» (архетипи Солохи-бабусі, чорта у втіленні Юхима). Фільм продуманий до деталей, всі персонажі є віддзеркаленням власних світів, з паралельно існуючим світом мертвих, які теж перегукуються з живими, обмінюються знаками та речами. Фільм ні про що конкретне, а більше про спостереження за цими світами. І авжеж як вишенка на торті - «Коли падають дерева» гарантує нам катарсис у кінці, що викличе теплу посмішку сподіваюсь не тільки у мене. Хтось застиг у минулому, когось прикувало ланцюгами до теперішнього, але вектор фільму все одно стрімко залітає у майбутнє, тепле, літнє, наповнене світлом майбутнє.

Мені зовсім не сподобалось. Дуже депресивне кіно, забагато насильства, тупого насильства. Кіно пронизує безнадією. Для мене головна ідея залишилась незрозумілою. Во реально, що можна поцупити з цієї картини? Сцена на похоронах - це шедевр, сидять хто про що, хто про бога, хто про сало (як в житті). Бісить сучасний тренд, коли звуки гучно, а діалоги ледь чутно, сидиш крутиш колонки то гучніше, то тихіше, частину діалогів пропустив.

журба

Якісно і емоційно потужно. Манюні актрисі можна Оскара, і ще капустянці :-) Цікаво, що в дитинстві кожного літа в гостях у бабусь це все бачила, але воно всеодно здавалось якимось потойбіччям, ну і оці всі питання стосунків були далекими. А в цьому фільму, прям достукались до всіх глибин про гірку правду життя у селі..

Марися Нікітюк майстерно відтіняє безтурботну юність персонажів гротескною провінційною журбою. Безвихідь ллється з екрану не гірше, аніж в роботах Звягінцева. Всі навколо живуть тихенько у стилі «а що люди скажуть?», і тільки дитячий максималізм Лариси та її коханого ніяк не бажає розчинятися в їдкому ацетоні буденності. Фільм «Коли падають дерева» вийшов хорошою соціальною драмою про юнацьке кохання з притомною грою акторів, живими діалогами та якісним відеорядом. Причому сцена сексу тут найкраща з тих, які я бачив в українському кіно. Це той випадок, коли державна підтримка та спільне виробництво з іншими країнами (Польщею і Македонією) допомогли отримати притомний продукт.

Фільм привабив трейлером із простою мовою, буденною мовою українських селян. Протягом всього фільму провідну роль відіграє бунтівне кохання, кохання заради якого йдуть на вчинки. Вдале та доречне поєднання у кінострічці інфраструктури міста і села створює власне атмосферу кохання та молодості. Дуже сподобалися сцена у воді та сцена сексу. Браво!!!

Це шикарне кіно! Дивилася багато раз і все так у серце попадає

чудово-надзвичайно, у мене тікі одне ото питання - де заплатить ще 85 грн, шоб побачить ті частини кіна, шо заповнюють сценарні дірки у тому, шо є зараз? бо ото дуже красіво і атмосферно, але зовсім не ясно нахіба.

Чудовий, але важкий фільм. Після перегляду одразу промейнула думка шо під таке треба створити окремий жанр "побутові жахи". Таке відчуття, що побував на емоційному рингу, де тебе винесли в нокаут. Все чекаешь що буде поліпшення, а тебе навпаки пиздять з іще більшою силою. Єдиний притомний персонаж це головна героїня. Її поведінка цілком відповідіє ситуації. Навіть не зважаючи на шалений тиск вона не сіє неспровакованого негативу, на відміну від усіх інших дорослих. Приємно здивувала якість поєднання побутової зйомки і художньго оформлення. Загалом - дивіться, не пожалкуєте!

Половину фільму мене нудило(це не як негатив, а як факт, спостереження). Може через мою вразливість до сцен, де б'ють, вбивають. Дуже вони вийшли натуральні. Єдиним світлим промінцем була Вітка. Вона дала мені можливість додивитися фільм до кінця. Без неї навряд змогла б. Не завжди усе розуміла. Але загалом для мене фільм вартував перегляду. Щось незвичне. Рада, що в Україні таке створюють.